Чернівецькі портрети




 

Олег Мельничук: «Хотілося побігати дахами вулиці Кобилянської»

 

Газети часто людей перехвалюють. Хто у нас тільки не великий, не видатний і не талановитий! Така звичка. Втім, бувають і дивні винятки. Коли бачиш: зроблено дещо, що чіпляє, на чому мимоволі зупиняється увага. Але чомусь ніхто про це не пише – так, між собою побалакали: «А диви-но...», і все.

 

Три роки тому на першому фестивалі «Мерідіан Черновіц» побачив виставу «Пісок із урн» за Паулем Целаном. Якщо покласти руку на серце, і театр у Чернівцях не вважається нині цікавою темою, і Целана ми, звісно, дуже поважаємо, але…. І ось ця вистава «оцікавила» для мене театр у Чернівцях. І вивела складного Целана із хрестоматії на вільне повітря, до людей. З’ясувалося, що це – можливо.

 

Опитав знайомих глядачів, вони теж були такої думки. Було приємне відчуття успіху, творчої удачі. Але публікацій майже не було… І ніхто не про кинувся знаменитим, принаймні у рамках нашого міста. А могли би. На афіші тоді значилося «Незалежна театральна лабораторія». І ось знову фестиваль «Мерідіан Черновіц», і знову відчуття творчого успіху, несподіваності, здивування вже на виставі за книгою Ігоря Померанцева «Сzernowitz. Черновцы. Чернівці» І нарешті є нагода поговорити з режисером Незалежної театральної лабораторії Олегом Мельничуком.

 

– Мені Ігор Померанцев сказав, що не мав сумнівів в успіху Вашої вистави за його книгою, адже Ви – з вулиці Кохановського, де виріс і він. Ви почуваєтеся тут вдома?

 

Я зараз у рідних стінах. У Палаці піонерів, коли мені було лише десять років, при- йняв рішення стати актором. Це бажання не зникло, і після закінчення школи вступив в інститут Карпенка-Карого у Києві. Після навчання знову приїхав до Чернівців. Роман Валько, який працював тоді головним режисером обласного театру, запросив. Приїхали я і мій однокурсник. Усе було досить цікаво, але потім… почалися якісь місцеві розборки, конфлікти: об’єднання і переоб’єднання. Валька зняли, призначили когось іншого. Пам’ятаю якісь війни, страйки. Врешті, все це набридло, не хотілося витрачати сил намарно, брати участь у якихось конфліктах, і я повернувся до Києва. Два роки працював у театрі Лесі Українки, після цього був Свободний театр. Потім вирішив спробувати себе у режисурі й отримав другу освіту. Як режисер почав працювати у Береговому. Працюю там і нині, а також у Чернівцях з «Лабораторією».

 

 

– Берегове – особливе місто, місто-кентавр, при- належність українська, але зміст – переважно угорський. Розкажіть про Вашу роботу там.

 

– У Береговому – театр угорський, не всі актори добре розуміють українську чи російську. Втім, у мене дружина – угорка, і діти своє перше слово сказали угорською, зараз вони абсолютно двомовні, тож для мене це – мова дітей, крім усього, і я, звісно, за цей час досить добре на- вчився угорської. Пам’ятаю перше враження від Берегового. Виходжу на мініатюрному вокзалі, причому виходжу на цій станції з потяга один. Йду алеєю – жодної людини, ранок. А з репродуктора така весела пісенька лунає: «А кукарача, а кукарача…», і я думаю: «Боже, що я тут робитиму?» Насправді ж на мене чекала цікава робота, теплі, відкриті люди. Я підписав контракт першого квітня 2000 року. І думав, це щось схоже на жарт. Але вже дванадцять років я там. Саме місто дуже затишне. Ніхто не поспішає, це мене часто дратувало. Лікар виписує рецепт майже годину, розмовляє з кимсь по телефону, здачу в магазині можуть давати двадцять хвилин. І якщо ти починаєш нервувати, просто не розуміють, у чому річ. Там такий темпоритм, а я у столиці звик до іншого. І, до речі, зараз, коли приїжджаю до Києва, мене вже трохи дивує їхня поспішність. Я, певно, все ж ближчий до чернівецького темпу: не заганяти себе, але й не гаяти часу. У Береговому, крім усього, цікаво, що все життя крутиться навколо ринку, як у середньовічні часи. Туди ходять не по продукти, а потеревенити. Балакуни страшенні! Є ще там така традиція – запрошувати на півкави. Це – такий вираз їхній. Там культ кави. І якщо зберуть кілька людей, то має бути кілька кіл цієї кави. Ну, ось такий стиль життя.

 

– Цікаво, чи може бути затребуваним театр у такому невеличкому місті?

 

– Берегове – студентське місто. Там працює філія Угорського національного університету, і можливість отри- мати європейський диплом приваблює молодь зі всього Закарпаття. Тож наші глядачі – переважно студенти.

 

– Скільки театрів зазвичай в угорському місті рівня Чернівців?

 

– В угорському місті такого рівня, як Чернівці, як правило, три театри. Але цікаво, що у містах, так би мовити, районного значення завжди є свій театр. Іноді в них немає власної трупи, її винаймають на літо, запрошують з інших міст. Але театр є завжди. Як правило, у містечках є ще замок, який реставрують і використовують під театр. Усе робиться для того, щоби привабити туриста, щоби той не нудьгував, щоби було цікаво. І театр грає у цьому неабияку роль. І ця система замкових театрів бездоганно працює, до речі.

 

– Повернемося до Чернівців і Вашої нової вистави. У книзі Ігоря Померанцева «Czernowitz. Черновцы. Чернівці» немає сюжету в прямому значенні цього слова, вона схожа на повітря, в ній не обов’язково переходити від сторінки до сторінки, в ній можна літати. Що Ви відчули, коли зустрілися з таким складним для театру матеріалом?

 

– Неймовірна кількість асоціацій, відчуттів, арома- тів! Там геніальні образи. Пише Ігор Якович: «У вересні моє серце перетворюється на каштан». Коли був школярем, у мене кишені у вересні були забиті каштанами, і ось ти все це пригадуєш. Хоча справа, звичайно, не в каштанах. А в тому, що маса асоціацій виникає під час читання тексту, починаються власні спогади. І у книзі Померанцева немає такого лінійного сюжету. І ти починаєш відповідати спогадом на спогад, образом на образ. Головне для автора – щоби він провокував, щоби виникали ці спогади й образи. Тоді він свою справу зробив. Ми (люди театру) у свою чергу провокуємо їх у глядачів. І йде така передача енергії.

 

– Траплялися під час підготовки вистав якісь містичні історії або щось таке, що Вас здивувало?

 

– Та нічого такого особливо містичного… Але ось така річ була. Якось репетирували цілу ніч і зовсім ще зранку вийшли з театру, а тут щось виблиснуло на дорозі. Підійшли, підняли – це така долонька-амулет, а на ній – напис на івриті. Ми в цей день пішли на Зелену, на ринок, підбирати реквізит, цікаві речі – на них навіть просто подивитися приємно, в руках потримати. А неподалік – синагога на Лук’яна Кобилиці, ми вирішили зайти туди. Запитали про цю знайдену долоньку, а на ній просто було написано «Успіху» чи щось таке. І ось у синагозі я побачив фреску: дерево, на якому висять арфи. А це – з пісень Соломонових: «Арфи свої ми повісимо на дерево, нехай прокляті будуть наші поневолювачі!» або якось так, зараз по пам’яті не пригадую точно... І ось цей образ дерева з арфами увійшов у виставу, він там важливий, тільки ми дещо переробили його. У нас були труби, які потім асоціювалися з трубами газових камер. Підготовка вистави потребує чогось на кшталт асоціативної підготовки. Перед теперішньою виставою мені хотілося походити старими міськими цвинтарями – християнським, єврейським, там колись були високі дерева і якось затишніше було. Йдеш – і маса асоціацій виникає, як у чернівчанина. Щоб відчути, що таке Чернівці, чернівецьке дитинство, хотілося пригадати, побігати дахами, походити прохідними дворами. Пам’ятаю, у дитинстві ми мапи малювали, як пройти горищами і підвалами, дахами і дворами вулиці Кобилянської.

 

– Коли дивився Вашу першу виставу за Целаном, то вона в геніальній залі проходила, у залі колишнього кінотеатру «Україна». Я тоді подумав: а чому би не створити театр тут? А у Вас така думка не виникала?

 

– Так, ця зала створена для театру. Але я навіть не знаю, на чиєму вона балансі. Це взагалі поза нашою компетенцією. Нам мерія багато допомагає, знаходяться кошти на постановки і приміщення для вистав, ми навіть робили вистави у дворі Ратуші. А щодо створення міського театру, то зараз, на жаль, це нереально. Хоча сума була б невеликою, нас лише одинадцять людей, готових працювати за маленькі зарплати, навіть мінімальні. І не було задуму театру, все якось органічно виникло. Було бажання створити ви- ставу до ювілею Целана. І ми збиралися це зробити, навіть не знаючи, що відбудеться фестиваль «Мерідіан». А потім ми про це дізналися і запропонували, що така вистава у рамках фестивалю буде доречною. Організаторам ідея сподобалась, і відтоді ми співпрацюємо. Відчувається, що увага до театру зросла. Нас запрошує наразі театр австрійського міста Грац, також німецьке місто Росток і Угорщина. Але є труднощі, як завжди, фінансового характеру. Тобто, все чудово, ну, а з грошима – як завжди…

 

Сергій Воронцов

 



Обновлен 26 сен 2012. Создан 25 сен 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником